5.7. Географічні та екологічні закономірності розповсюдження гумусових речовин

Уміст гумусних речовин у грунтах – характерна генетична й класифікаційна ознака кожного типу грунту. Положення про закономірну зміну гумусу в зональних типах грунтів залежно від географічних умов уперше сформулював В.В.Докучаєв у праці "Російський чорнозем" (1883). У наш час для кожного зонального типу грунту встановлено стабільний уміст гумусу у верхньому горизонті та стабільний тип розподілу його запасів по горизонтах профілю. Доведено також, що кожний тип грунту має певний якісний склад гумусу, відносний уміст гумінових і фульвокислот, будову їх молекул, форми органо-мінеральних зв'язків тощо (табл.7).

Таблиця 7. Вміст і склад гумусу у верхньому горизонті зональних типів грунтів (за М.М.Кононовою, 1969)

З наведених даних видно, що максимально гумус накопичується у глибоких і звичайних чорноземах. Тут склались найсприятливіші гідротермічні й біохімічні умови, які забезпечили високу продуктивність біологічної маси, помірну активність мікроорганізмів, консервацію й збереження гумусу в грунтах. До речі, саме в чорноземах середній час життя молекул гумусових кислот найбільший і оцінюється 1000-3000 років

На північ і на південь від чорноземної зони поєднання гідротермічних і біохімічних умов несприятливе для синтезу й накопичення гумусу. В умовах посушливого клімату (сухі степи, напівпустелі й пустелі) біологічна продуктивність рослинних угруповань незначна, а рештки відмерлих рослин швидко розкладаються до повної мінералізації. На північ від чорноземів в умовах тайгово-лісової зони переважає синтез фульвокислот, які легко вимиваються атмосферними опадами в нижні горизонти, а також є агентом опідзолення грунтів.